AnnaLena
(Lina H.)
Meine Oma ist 1964 als junges Mädchen nach Kasachstan gekommen. Damals lebten dort viele Nationalitäten. Und so ging sie mit Kindern zur Schule, die wie sie aus den unterschiedlichsten Teilen der Sowjetunion hierher gezogen waren, mit Russen, Tataren, Ukrainern, Kasachen… Schnell schloss sie mit einem Mädchen aus einer russlanddeutschen Familie Freundschaft. Lena brachte ihr ein altes Deutsch voller wundersamer Ausdrücke bei und Anna, meine Großmutter, sang ihr Lieder vor, die sie aus der Ukraine mitgebracht hatte. Bald waren sie unzertrennlich. Dass Lena bei meiner Oma oft zum Essen blieb, störte niemanden. Als Boris, der Bruder meiner Oma geboren wurde, half Lena genauso zu Hause mit, wie man es von einer Schwester erwarten würde. Anna und Lena räumten auf, erledigten Einkäufe, kochten zusammen. Wenn eine von beiden in der Schule an die Tafel gerufen wurde, erhoben sich beide. Ihre Lehrer konnten ihnen nicht wirklich böse sein. Sie gewöhnten sich daran und sprachen die Mädchen nur noch im Plural an: AnnaLena.
Eines Tages – beide studierten am Technikum – eröffnete der Vater Anna, dass sie zurück in die Ukraine gehen würden. Meine Oma hatte sich an die Hitze der Wüste gewöhnt, die scharfen Gewürze, den Mischmasch der Völker. Sie flehte ihren Vater an, in Kasachstan bleiben zu dürfen, zumindest um ihr Studium zu beenden, doch ihr Vater wollte sich nicht von seiner Tochter trennen. Besonders schwer fiel meiner Oma der Abschied von ihrer Freundin Lena. Die beiden jungen Frauen versprachen einander, in Kontakt zu bleiben. Sie schrieben sich noch einige Jahre. Meine Oma schickte ihrer Freundin Bilder von sich und ihrem Verlobten. Und Lena erinnerte ihre Freundin an die Namen, die sie sich für ihre Kinder überlegt hatten. Im Laufe der Jahre aber wurden die Briefe seltener. Irgendwann kamen Omas Briefe ungeöffnet zurück. Über ehemalige Nachbarn fand Oma heraus, dass die Familie ihrer Jugendfreundin nach Deutschland ausgereist war. Wohin genau, konnte sie nicht herausfinden. Weil der Verlust sie traurig machte, erwähnte sie den Namen ihrer einst so engen Freundin nie. Erst jetzt, als ich Oma für unser Projekt um ein Rezept aus ihrer Jugend bat, brach sie ihr Schweigen. Sie nannte mir ein Rezept für Kartoffelpuffer, aber nicht in der bei uns üblichen, herzhaften Variante, sondern als ein süßes Dessert mit einem Mus aus Äpfeln. In der folgenden Nacht konnte ich nicht schlafen. Stundenlang suchte ich im Netz nach Omas Freundin. Am nächsten Morgen präsentierte ich meiner Oma ein Profil auf Facebook. Der Familienname stimmte. Vorname: Anna. Das Foto der jungen Frau ließ keinen Zweifel zu. „Das ist sie!“, rief Oma. 16 Jahre, Schülerin in Kiel? Wohl die Enkelin…
______________________________________________________________________________________________________________________________________
АннаЛєна
(Ліна Г.)
У 1964 році моя бабуся, ще зовсім молода дівчина, приїхала до Казахстану. Тоді там проживали представники багатьох національностей. Тож вона пішла до школи з дітьми, привезеними з найрізноманітніших куточків Радянського Союзу, як і вона: росіянами, татарами, українцями, казахами… Вона швидко здружилася з дівчинкою з сім’ї російських німців. Лєна навчала її старої німецької, сповненої чудесних висловів, тоді як Анна, моя бабуся, наспівувала їй пісень, які вона привезла з України. Незабаром вони стали нерозлучними. Те, що Лєна часто залишалася в моєї бабусі поїсти, нікого не турбувало. А коли народився Борис, брат моєї бабусі, Лєна допомагала вдома так само, як це очікувалося б від сестри. Анна та Лєна прибирали, робили покупки, разом готували. Коли одну з них викликали в школі до дошки, підводилися обидві. Їхні вчителі не могли насправді сердитися на них. Вони звикли до цього й зверталися до дівчат лише в множині: АннаЛєна.
Якось (обидві дівчини вже навчалися в технікумі) батько повідомив Анні, що вони повертаються до України. Моя бабуся вже звикла до спеки пустелі, гострих приправ, мішанини народів. Вона благала батька залишитися в Казахстані, аби хоча б закінчити навчання, однак він не хотів розлучатися з дочкою. Особливо тяжким для моєї бабусі стало прощання з подругою Лєною. Молоді дівчата пообіцяли одна одній, що залишатимуться на зв’язку. Декілька років вони переписувалися. Моя бабуся надсилала подрузі фотографії себе та свого нареченого. Лєна ж нагадувала імена, якими вони хотіли назвати своїх майбутніх дітей. Але з часом листи стали приходити все рідше. Якось бабусині листи повернулися непрочитаними. Через колишніх сусідів вона дізналася, що сім’я подруги дитинства виїхала до Німеччини. Куди саме, їй дізнатися не вдалося. Оскільки втрата засмучувала її, вона ніколи не згадувала ім’я своєї колись близької подруги. Тільки зараз, коли я запитала бабусю про рецепт з часів її молодості для нашого проекту, вона порушила мовчанку. Розповіла мені рецепт картопляних оладків, але не звичних для нас, а солодкого десерту з яблучним мусом. Наступної ночі я не могла спати. Годинами шукала подругу бабусі в мережі. Наступного ранку показала їй профіль у Facebook. Прізвище збігалося. Ім’я – Анна. Фотографія молодої дівчини позбавляла будь-яких сумнівів. «Це вона!» – вигукнула бабуся. 16 років, школярка в Кілі? Можливо, онучка…
